І з Уманщини і з усієї України (народнорозмовне джерело мови Т.Шевченка)

Стаття. Мовознавство, 1999, № 2-3 . С . 3-10 .Народнорозмовна основа поезії Т.Г.Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних у Київській Русі і в Україні. У мові нашого геніального національного поета відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності, представленій у говірках Середньої Наддніпрянщини, але без елемента спеціального копіювання, який був, скажімо, у Г.Квітки-Основ'яненка. Звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова або з кількох однозначних морфологічних форм поет вибирав ті, які йому були звичні і які він чув не тільки на рідній Звенигородщині. А поїздив і походив він по Україні багато, прислухався, як говорять і в Києві, і в Полтаві, і на Слобожанщині, і на Поліссі, і на Поділлі.
Побував він і в Катеринославі, і на острові Хортиця. Скрізь він чув і записував ту саму мову, її й відтворював у своїх поезіях, по можливості не вдаючись до вузькомісцевих слів і форм. Звичайно, оскільки українська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові того чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що об`єднує усіх українські діалекти, - назустріч виділенню їхніх спільних рис.